Хто такий «зміновіхівський» митрополит Олександр (Драбинко)?

Читаючи інтерв'ю митрополита Олександра, опубліковане на сайті lb.ua, я згадав про те, що уявлення про час, як про лінійний рух, поділяэться не завжди і не всіма. Існували культурні традиції, в рамках яких люди вважали, що час рухається не по прямій, а по колу.

Майже за сто років до «революції гідності» відбулася «революція жовтнева». У людей, які погрузили країну в море братовбивчої бойні, були плани і на Церкву. У своїй записці до Політбюро ЦК РКП (б) від 30 березня 1922 року Л. Троцький сформулював їх чітко і лаконічно:

«1) Провести антицерковну агіткампанію в найширшому масштабі;
2) розколоти духовенство;
3) розправитися з чорносотенними попами;
4) привести до вищої церковної влади «зміновіхівських попів».

Тоді під контролем і керівництвом Э. Тучкова створилася церковно-політична організація «Жива церква». Нове церковне управління повинно було визначитися в трьох напрямках:

1. Вибір лояльного до влади патріарха;
2. Створення лояльного до влади синоду;
3. Повна децентралізація церковного управління. [1]

Ідеолог оновленців Олександр Введенський оголосив «капіталізм смертним гріхом, а боротьбу з ним «священною для християнина». Він гнівно засудив контрреволюцію, і закликав кожного чесного християнина єдиним фронтом, під проводом нової влади, вийти на боротьбу зі світовим злом. [2]

Якщо замінити деякі слова, то ми сьогодні отримаємо чимало збігів.

Серед кандидатів на патріарший престол були три архієреї: Антоній Храповицький, Арсеній Стадницький, і Тихон Беллавін. Першого називали найрозумнішим, другого – найсуворішим, а смиренного Тихона – найдобрішим. Коли 5 листопада 1917 року ієросхимонах Алексій з Зосимовой пустелі, після молитви перед Володимирською іконою Божої Матері вийняв жереб Патріаршого служіння, то виявилося, що він упав на «найдобрішого», на «сільського архієрея», як його називав митрополит Антоній, який на попередньому голосуванні набрав максимальну кількість голосів. Правда, кілька років пізніше, цей самий «найрозумніший ієрарх» зізнався, що вдячний Богові, що не став Патріархом: «Я б знищив Церкву».

Звичайно ж патріарх Тихон не був церковним менеджером, про якого ратує митрополіт Олександр (Драбинко), не був він і політиком-управлінцем. Він був ченцем і молитовником. Це те, чим відрізняється і нинішній предстоятель Української Православної Церкви.

Так, до речі, ще одна важлива деталь. 31 жовтня 1917-го року, в Царському Селі більшовики вбили першого священика. Їм був протоієрей Іоанн Кочуров. Старенький, немічний, з хворою матінкою, нічим не видатний простий священик. Чим же він так не сподобався більшовикам? Його вбили під час служіння молебню «про припинення міжусобної брані». Саме за це і вбили. Може бути і справді історія йде не по прямій, а по колу?

Але повернемося до інтерв'ю владики Олександра. Я прочитав там чудові слова про духовну моральність, про ризик для багатих потрапити у пекло через неправильне духовне керівництво, про гріховну залежності від грошей і від порочного впливу влади (звичайно ж «старої»). І було б це чудово, якби на фото, які супроводжували це інтерв'ю, я побачив би виснаженого сухенького чоловіка, що живе в злиднях, працею рук своїх, постника, молитовника, нестяжателя, а не пещеного, вгодованого, багато вдягненого і явно небідного служителя Христа.

Якби я почув це не від людини, у якої при цій найгіршій старій владі не була б у руках вся церковна адміністрація і важелі правління; від людини, яка і виконувала замовлення цієї самої влади, «будувала відносини», «модерувала» їх і, може так статися, збирала усі свої багатства там же: у той же час, і у тому ж місці.

Блаженніший владика Онуфрій дав правильну характеристику митрополиту Олександру: «Це слабка особистість, яка керувала Церквою за спиною Блаженнішого Митрополита Володимира». А тепер у нього цю владу відібрали. І він пішов її шукати у інших господарів, і став співати їхні, вже нові, пісні.

Насправді, я не засуджую владику Олександра, мені його шкода. Це яскрава, харизматична, розумна, по-справжньому талановита людина. Він і справді міг і повинен був би грати у справах Церкви важливу роль, служити їй тими багатьма талантами, якими його рясно нагородив Господь. Але, скуштувавши «вино драконове», він втратив себе. Влада і гроші запустили в його душу корозію. Залишається тільки шкодувати і молитися про той діамант, який, на жаль, перетворився в кругляк.

Я з жахом читаю слова владики Олександра в цьому інтерв'ю: «УПЦ перетворилася в якийсь острівець російської ідентичності в Україні», «Російські політологи не випадково розглядають УПЦ як найбільшу «російську партію» в Україні», «УПЦ дійсно найбільший «російський острів» в українських громадських «водах», «на протязі останніх років УПЦ постійно втрачає позиції, втрачає прихожан» ... – все це цитати з митрополита Олександра. Це – нові слова, написані на стару музику Льва Давидовича Троцького.

Ми всі знаємо, що це брехня. Будь-який правлячий архієрей скаже, що в його храмах, на його парафіях, служать і моляться не «ватники», не «сепаратисти», не прихильники «русского мира», а прості, в основному бідні, українці, які живуть споконвіку на цій території , які виросли тут і люблять свою Батьківщину, які не збираються нікуди мігрувати, і живуть тими ж болями, якими живе і наше суспільство, які хочуть пристойного життя собі і своїм дітям. Навіщо ця брехня? Кому вона вигідна? Тим, хто жене Церкву, тим, хто бореться з нею. Найстрашніша роль митрополита Олександра в тому, що він виступає «гарантом» цієї брехні. Якщо навіть «церковники» так говорять, то які ще нам потрібні докази? Отець брехні зробив з православного ієрарха свого сина.

Судячи з публічних виступів владики Олександра, його життя рухається по двом горизонтальним вимірам – гроші і політика. Вертикалі там немає. Але є презирливе ставлення до своїх побратимів. У лікарів є лікарська етика. Я думав, що така повинна бути і у архієреїв. Але говорити про те, що в Священному Синоді сидять «старі маразматики», а саме так треба розуміти фразу владики Олександра про те, що це «люди переважно похилого віку та особливого типу психіки», – це вже за межею норм навіть не церковної, а загальноприйнятою людської етики. Та я б і не поспішав стверджувати, що «погоду (в УПЦ) творить не розсудлива більшість, а агресивна меншість». Все ж головним метеоцентром Церкви є її Глава.

Музику Олександра Введенського про «про необхідність радикальних реформ», «про нових церковних лідерів», «про те, що поняття канонічності критикується», ми вже чули сто років тому. Так, можна було б і її послухати, і насправді співвіднести з ідентичністю християнської традиції, якби не одне «але». Чому саме зараз владика Олександр про це говорить? Якби ці слова були сказані не під час шторму, а в пору штилю, я був би тільки радий. Але в шторм потрібно задерти люки і міцно тримати кермо, а не займатися переплануванням судна. І тактично і стратегічно, це час здорового церковного консерватизму.

До того ж в цих нотах прозвучала і дуже небезпечна мелодія. Я пам'ятаю, як свого часу читав невеликі роботи владики Олександра з історії УАПЦ і КП. До сих пір вважаю їх кращими. Він писав глибоко і переконливо, громив розкольників нещадно і аргументовано, говорив, що відсутність канонічності була тотожною відсутності благодаті. Але про що тоді говорить його вищезгадане інтерв'ю? Я так зрозумів, його думка змінилася на прямо протилежне.

Розкольники стали називатися «альтернативним православ'ям». Словосполучення, звичайно, абсурдне: таке ж, як і «альтернативний Христос». За такого новоязу можна взагалі нове життя будувати. Коханка – альтернативна дружина, блуд – альтернативний шлюб, крадіжка – альтернативний заробіток, диявол – альтернативний бог.

Боляче мені було почути з вуст ієрарха про православну «культурну шизофренію». Шизофренія, звичайно, спостерігається. Але не церковна, а особистісна, у окремих членів кліру. Це роздвоєння однієї людини на ченця і бізнесмена, на людину Церкви і людину світу, на служіння Богу і мамоні. У цьому сенсі, шизофренік – це монах, що дав обітницю нестяжанія і цнотливості, і погруз у розкоші і розпусті. Шизофренік – це людина, якій Бог подарував крила, а вона повзає в багнюці, забула Отчий Дім і жує жуйку свинячого корму. Ось де справжня шизофренія. Але у Отця як і раніше відкриті руки для обійми, і Він буде чекати до останнього подиху блудного сина. Тому що Він – Любов, навіть для тих, хто Його зраджує.

Владика Олександр намагається нав'язувати Церкви роль соціального інституту. Коли я прочитав в інтерв'ю про те, що Церква повинна в своїй життєдіяльності орієнтуватися не на Євангеліє, не на Бога, не на канони, а на те, як на її дії відреагує громадянське суспільство, переді мною постала сцена суду над Спасителем.

Дружина Понтія Пілата каже йому: «Відпусти». Розум підказує: «не винен, хочуть вбити через заздрощі». Душа тремтить перед Ісусом, але ... «громадянське суспільство» кричить: «Розіпни, розіпни Його». І він прийняв рішення, як того вимагало «громадянське суспільство». Пілат не послухав ні дружину, ні серце, ні свій розум, а лише свій страх перед кесарем. Він боявся потрапити в немилість і зіпсувати собі кар'єру.

Скільки існує мир після Воскресіння Христа, стільки ж «громадянське суспільство» вимагає Його Розп'яття. І зараз комусь вигідна і потрібна війна, комусь – гей-паради і ліберальна церква, а хтось хоче стати біля керма підкаблучної «церкви» для того, щоб задовольняти вимоги «громадянського суспільства». Але це місце вже зайнято Михайлом Денисенком. Потрібно або почекати, поки місце звільнитися, або створити ще одне «альтернативне православ'я». Таким Бог дав вільний вибір – яким шляхом прямувати до пекла.

1. «Как Россия шла к ХХ веку» под ред. А Б Зубова. в 3 Т. том 1 стр. 116-119)
2. «Очерки по истории русской церковной смуты». В 3 т. Т.2. С 113.